Тема №1. Літератрознавство як наука
Навчальна мета: Ознайомити студентів з літературознавством як комплексом літературознавчих дисциплін, розглянути галузі літературознавства та етапи його формування як науки про художню словесність.
Професійна спрямованість: матеріал лекції доцільно ви ористати при підготовці конспекту уроку, в позакласній і виховній роботі в школі.
Основні поняття: літературознавство, текстологія, історіографія, палеографія, герменевтика, компаративістика, методи у літературознавстві: філологічний, біографічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, психолінгвістичний, психоаналітичний, феноменологічний, рецептивна естетика, структуралізм, постструктуралізм, семіотика, деконструктивізм, сублімація, теорія літератури, історія літератури, літературна критика, бібліографія.
Методи: дедуктивний метод, метод аналогії, історичний метод, системни психолінгвістичний, психоаналітичний, феноменологічний, рецептивна естетика, структуралізм, постструктуралізм, семіотика, деконструктивізм, сублімація, теорія літератури, історія літератури, літературна критика, бібліографія.
Методи: дедуктивний метод, метод аналогії, історичний метод, системний метод.
ПЛАН
1. Структура і завдання курсу.
2. Літературознавство як комплекс літературознавчих дисциплін. Основні галузі літературознавства. Зміст і завдання кожної з них.
3. Допоміжні літературознавчі дисципліни. Їх суть, завдання, і місце в літературознавстві.
4. Літературознавство та інші гуманітарні науки.
5. Етапи розвитку літературознавства.
6. Наукові методи у літературознавстві.
Література
1. Літературознавчий словник-довідник. / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ "Академія", 1997. – 752 с.
2. Фролова К П. Ці й метод.
ПЛАН
1. Структура і завдання курсу.
2. Літературознавство як комплекс літературознавчих дисциплін. Основні галузі літературознавства. Зміст і завдання кожної з них.
3. Допоміжні літературознавчі дисципліни. Їх суть, завдання, і місце в літературознавстві.
4. Літературознавство та інші гуманітарні науки.
5. Етапи розвитку літературознавства.
6. Наукові методи у літературознавстві.
Література
1. Літературознавчий словник-довідник. / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ "Академія", 1997. – 752 с.
2. Фролова К П. Цікаве літературознавство – К., 1991. – С. 37-50 (лист сьомий-десятий).
3. Парандовський Я. Алхімія слова. – К.: Дніпро, 1991. – 375 с.
4. Потебня А. А. Теоретическая поэтика. – М.: Высшая школа, 1990. – 344 с.
5. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори в 50 томах. – К.: Наукова думка, 1980. – Т. 31. – С. 45–119.
6. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 600 с.
7. Коцюбинська М. Літератур ітературознавство та інші гуманітарні науки.
5. Етапи розвитку літературознавства.
6. Наукові методи у літературознавстві.
Література
1. Літературознавчий словник-довідник. / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ "Академія", 1997. – 752 с.
2. Фролова К П. Цікаве літературознавство – К., 1991. – С. 37-50 (лист сьомий-десятий).
3. Парандовський Я. Алхімія слова. – К.: Дніпро, 1991. – 375 с.
4. Потебня А. А. Теоретическая поэтика. – М.: Высшая школа, 1990. – 344 с.
5. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори в 50 томах. – К.: Наукова думка, 1980. – Т. 31. – С. 45–119.
6. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 600 с.
7. Коцюбинська М. Література як мистецтво слова // Вступ до літературознавства: Хрестоматія. – К.: Либідь, 1995. – С. 145–147.
8. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства. – К.: Видавничий центр "Академія", 2001. – 360 с.
9. Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 224 с.
10. Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство та культорологія. – К.: Смолоскип, 2008. – 360 с.
11. Білоус П.В. Вступ до літературознавства. Теорія літератури. Психологія літературної творчості: Лекції / П.В. Білоус. – Житомир: Рута, 2009. – 336 с.
12. Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. – 448 с.
Навчальна дисципліна "Вступ до літературознавства" має пропедевтичний характер. Вона знайомить з найважливішими теоретико-літературними поняттями, що пов’язані з загальними рисами художньої літератури. Завдання цього курсу – створити необхідну основу для глибокого розуміння і вивчення інших літературознавчих курсів, а також розвинути навички аналізу літературного твору. Курс складається з 3 розділів:
1. Загальні особливості художньої літератури.
2. Літературний твір і його поетика.
3. Закономірності літературного процесу.
Літературознавство – комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Л. вивчає художню літературу, її походження, специфіку та закономірності історичного функціонування, обгрунтовує самоцінність мистецтва слова.
У вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють 3 основні, умовно самостійні дисципліни або галузі.
Історія літератури – вивчає художню словесність діахронно, тобто її існування у часі (від найдавніших часів до сьогодення). Це вивчення насамперед літературного процесу: фіксація творів, літературних подій, творчих постатей, літературних угрупувань, шкіл, напрямків. Ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.
Теорія літератури – узагальнює історико-літературні факти, осмислює закономірності й особливості зародження, розвитку, завмирання художніх явищ, сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування.
Літературна критика вивчає літературу синхронно, тобто сучаний літературний процес. Її завдання – усебічний аналіз тих чи інших літературних явищ і оцінка їх мистецької вартості. Ще одна важлива роль – це роль кваліфікованого посередника між письменником і читачем.
У західній науці до Л. відносять ще одну галузь – компаративістику (порівняльне літературознавство). Предмет компаративістики – генетичні, генетико-контактні зв’язки і типологічні збіги (аналогії, сходження) в національних і регіональних літературах. Найвжливішою метою цієї науки є розроблення теоретичних засад і методологічних принципів порівняльного вивчення літератур, а також методики компаративного аналізу літературних текстів. За Д. Дюришиним, порівняльне літературознавство, синтезуючи матеріали окремих національних літератур, сприяє встановленню закономірностей розвитку у вищому міжлітературному плані і спрямоване на відтворення світового літературного процесу. Своїми спостереженнями компаративістика водночас стимулює всебічний й об’єкривний підхід до явищ національної літератури.
Однак і при такому досить умовному розмежуванні не заперечується органічний взаємозв'язок усіх літературознавчих дисциплін. Так, літературний критик для коректної і переконливої оцінки нового твору мусить знати історію літератури і володіти основними сучасними теоретико-літературознавчими знаннями. Історик літератури, в свою чергу, спирається на літературно-критичні оцінки і теоретичні праці, що з'явилися в часи, коли були написані аналізовані ним твори, виходячи з сучасних йому літературознавчих концепцій та естетичних потреб. Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теоретика. Погляд на історію літератури з позиції сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літературний процес, тобто з критикою. Це ж стосується і теорії літератури, яка не тільки узагальнює здобутки історії літератури і літературної критики, а й конструює свої системи, враховуючи нові філософсько-естетичні ідеї.
Допоміжні літературознавчі дисципліни.
Бібліографія художньої літератури і літературознавства опрацьовує публікації, які їх стосуються, реєструє, складає списки та покажчики (алфавітні, тематичні, персональні). Веде облік і систематизує рукописні і друковані твори.
Джерелознавство (історіографія) – займається дослідженням історії розвитку та нагромадженням знань з основних літературознавчих дисциплін - теорії літератури, історії літератури й літературної критики. Матеріалом цієї науки є також літературні джерела, присвячені творчості письменників і діяльності учених.
Текстологія – вивчає історію тексту та його варіантів, джерел, датує, атрибутує (визначає авторство), встановлює канонічний текст – основний, вивірений. Відіграє велику роль у підготовці наукових видань художніх текстів.
Перекладознавство – це теорія і практика перекладацької справи, вивчає важливі проблеми адекватності перекладу, його відповідності до образного ладу оригіналу.
Літературознавство та інші науки
Художня література є одним із багатьох видів мистецтва. Саме тому літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, наукою, яка впродовж кількох тисячоліть займається розробкою теоретичних проблем мистецтва.
Методологічною базою для літературознавства є філософія, в річищі якої воно розвивалося впродовж багатьох століть.
Літературознавство має чимало спільного в предметі дослідження з фольклористикою – наукою, яка займається вивченням усної народної творчості певного народу. Спільними зусиллями часом удається встановити авторство окремих художніх творів, які раніше вважалися народними.
З лінгвістикою Л має спільний предмет дослідження – слово. Літературні тексти можуть бути предметом дослідження лінгвістики, літературознавчий аналіз не обходиться без аналізу мови художнього твору.
З історією – діахронний аспект вивчення літератури, використання термінології. Л створює власну хронологію, користуючись загальноісторичною хронологією.
Літературознавство має міцні контакти з психологією; оскільки одним із предметів зображення в художній літературі є внутрішній світ людини. До того ж психологи допомагають розібратися в процесах художньої творчості. Літературознавці плідно використовують досягнення психології творчості, в полі зору якої перебувають етапи творчого процесу від зародження авторського задуму до його реалізації в літературному творі.
Останнім часом літературознавство стало більше співпрацювати з теологією, оскільки лише з'ясувавши біблійну основу (чи інших священних книг у ісламі, буддизмі тощо) можна збагнути художні твори, побудовані на ремінісценціях зі Святого Письма.
Наука про літературу має також міцні контакти із соціологією, герменевтикою, етикою та рядом інших наукових дисциплін. Навіть математика й кібернетика в останні десятиліття дедалі більше дотичні до літературознавства. Це й спроби написання віршів за допомогою електронно-обчислювальної техніки, і різного роду статистичні підрахунки за допомогою комп'ютерів, і практика машинного перекладу тексту тощо.
Теоретичне осмислення літератури ділиться на 2 етапи: епоха філософського вивчення літератури, епоха Л як науки.
На цих єтапах світове (європейське) літературознавство, до якого в XI-XII ст. долучилося й українське (київсько-руське) літературознавство, пройшло такі історичні періоди:
1. Античний період, який охоплює приблизно тисячу років – від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Головними літературознавчими працями були "Поетика" Арістотеля (384-322 pp. до н.е.) і "Наука поезії" Горація (65 р. до н.е. – 8 р. н.е.).
2. Середньовічний період, який тривав майже тисячу років – від V до XV ст. н.е. У цей час відбувся відхід від спеціально літературознавчих проблем. Учені розглядали загальні естетичниі питання у межах теології і філософії. Риси деякого пробудження, що мало фольклорно-художній і бібліографічний характер, стали виявлятися в XI-XII ст. на сході Європи (зокрема на Кавказі і в Україні – Київській Русі), але загальмувався цей процес татаро-монгольською експансією.
3. Ренесансний період, який розвивався від XV до кінця XVIII ст. під знаком відродження античних традицій культури і науки. Літературознавство в цей час збагатилося численними варіантами поетик, створеними за зразком згадуваних праць Арістотеля й Горація. Найвідоміші з них поетики італійця Ю. Скалігера (1561), німця Я. Понтана (1594), італійця О. Донаті (1631), німця Я. Масена (1654), француза Н. Буало (1674) та ін. В Україні такого типу безіменні латиномовні поетики відомі з 1637 і 1685 років, а найстарішими суто авторськими вважаються "Поетика" Ф. Прокоповича (1705), "Сад поетичний" М. Довгалевського (1736), "Мистецька поетика" Г. Сломинського (1744-1745), "Практична поетика" Г. Кониського (1745-1746) та ін. Розділи про поетику були також в українських граматиках Л. Зизанія (1596) і М. Смотрицького (1619). За 300 років існування ренесансний період літературознавства зазнав багатьох видозмін: з одного боку, відбувалася догматизація античних уявлень про мистецтво, яка завершилася канонізацією його в класицистичних теоріях, а з іншого – до античних традицій пристосувалася новочасна мистецька творчість національними мовами і наука про неї, які через бароко, рококо і просвітництво привели до народження нового періоду в розвитку духовності загалом і літературознавства зокрема. На пограниччі цих періодів в Україні постає Г. Сковорода з його художньою і філософською творчістю.
4. Романтичний період, який розвивався з кінця XVIII до середини XIX ст. Виникнувши в західноєвропейських країнах як реакція на догматичний класицизм (у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Іспанії та ін.), романтизм народив серію досліджень з новим уявленням про духовно-народну основу поезії (Гердер), про творчість як естетику краси (Шеллінг, брати Шлегелі, Гегель), про історію літератури як історію ідей (Гатнер), про символіку міфотворчості (Крайцер, брати Грімм) та ін. У цей час літературознавство стає самостійною наукою. У першій третині XIX століття романтичні віяння в науці стають реальністю і в українському літературознавстві – спочатку в публікаціях російською мовою (І. Срезневський, О. Склабовський, І. Кронеберг, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров та ін.), а згодом українською (П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш, Т. Шевченко в підросійській Україні та І. Могильницький, М. Шашкевич, І. Вагилевич в "австро-польській" Україні). В цей період зароджується історична школа в літературознавстві.
5. Період реалізму і дальший розвиток історичної школи (друга половина XIX ст.). Ця епоха значно стимулювала історико-літературне прочитання спадщини письменників в усіх країнах Європи; активізувала ідеологічне (народницьке – як різновид) літературознавство; народила психологічний і вияскравила історико-порівняльний (компаративістський) методи в науці про літературу. В українському літературознавстві активно працюють російськомовні вчені М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, О. Котляревський та ін. О. Потебня стає основоположником психологічної методології. Розгортається багатогранна дослідницька діяльність М. Драгоманова та І. Франка. Перші кроки в народницькому (як різновиді ідеологічного) літературознавстві робить С. Єфремов. З літературно-критичними працями виступають М. Комаров, В. Горленко, а також І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Павлик та ін. Першу систематичну "Історію літератури руської (української)" публікує львівський професор О. Огоновський. Визначальним у більшості цих праць було уявлення про літературу як художнє відтворення дійсності (історії) з акцентом на обов'язку літератури випереджати історію і бути трибуною прогресу та свободи людської.
6. Період символістський (або модерністський). Він ознаменував рішучий поворот у погляді на літературу як на феномен естетики, феномен краси. Утверджуються різні варіанти філологічної школи в літературознавстві, хоча й живучими залишаються історичні (ідеологічні) трактування літературної творчості. Як варіанти його можна розглядати літературознавство, зумовлене розвитком таких напрямів у літературному процесі, як власне символізм, імпресіонізм, екзистенціалізм, міфологізм, "формалізм" та ін. За своєю природою всі ці напрями так чи інакше були пов'язані із романтичним типом мислення і тому нерідко характеризуються як неоромантичні.
Наукові методи у літературознавстві.
Перші літератрознавчі методи або школи з’явились у ХІХ столітті. Вони декларували і практично застосовували різні принципи і засоби вивчення літератури.
На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці виникає міфологічна школа (романтичного типу), котра спирається на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Ними обстоювалась думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Серед основних представників: А. Кун, М. Мюллер, Ф. Буслаєв, В. Шварц, О. Афанасьєв та ін. До українських міфологістів зараховують: І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бодянського, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Костомарова, А. Метлинського, О. Потебню та ін.
Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев (1804-1869). Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Основним критичним жанром став літературний портрет автора. Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський (1833-1894), що написав „Історію літератури руської". У цій роботі вчений розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника.
Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ та літературознавець І. Тен (1828-1893) (теоретик реалізму та натуралізму), що виклав свої погляди у роботах „Критичні досліди", „Філософія мистецтва" та „Історія англійської літератури". Одним із основних принципів цього методу став детермінізм, що спонукав до пошуків „причин" появи літературного твору, виявлення за літературними фактами їх „невидимих" першооснов. Такими першоосновами Іпполіт Тен вважав: 1) „расу" (вроджений національний темперамент), 2) „середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і 3) „момент" (досягнутий рівень культури, традиція). Головним предметом історії літератури проголошувався сам літературний процес. Послідовниками французького вченого стали науковці різних країн: Ф. Брунетьєр, Г. Лансон, Г. Брандес, В. Шерер, Г. Гетнер, Ф. де Санктіс, О. Пипін, М. Тихонравов, С. Венгеров тощо. Серед українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М. Петров, М. Дашкевич, І. Франко.
Психолінгвістична школа пов’язана з діяльністю професора Харківського університету О. Потебні (1835-1891). В основу теорії покладено ідеї німецького філолога В. Гумбольдта, який досліджував зв’язок мови і мислення. Цей метод вивчає психологію творчого процесу і психологію сприйняття твору читачем. Кожне окреме слово О. Потебня розглядав як специфічний поетичний твір. Слово, постаючи як образ, поступово у стосунках з іншими словами-образами втрачає своє первинне значення і стає основою мистецького образу. Таким чином О. Потебня пояснив механізми творення мистецтва.
|
